За зрив судового засідання через недоставлення обвинуваченого має наставати кримінальна відповідальність

В„–22 (1320) 03.06—09.06.2017

ЛЕВ СЕМИШОЦЬКИЙ

3126

Ні упорядники Кримінально-процесуального кодексу 1960 року, ні розробники нині чинного КПК й гадки не мали, що колись можуть виникнути проблеми з явкою на судове засідання осіб, які перебувають під вартою. Проте на останньому засіданні Ради суддів до цієї теми привернули увагу законники з Олександрії. Як виявилося, це НП не регіонального масштабу. Чи можна в рамках чинного законодавства унеможливити сам факт незабезпечення права людини на справедливий суд у розумні строки?

Тиск… бездіяльністю

Раніше ситуації з недоставленням осіб, які перебувають під вартою, на судове засідання якщо й виникали, то дуже рідко та, як правило, за форс-мажорних обставин. Із більш свіжих випадків, що ставали відомими суспільству, пригадується, наприклад, блокування виїзду з Лук’янівського слідчого ізолятора. Одначе це ніколи не переростало в тенденцію, що підриває авторитет суду й загалом держави.

За теперішнього браку кадрів у судовій системі зрив засідання через таку банальщину, як нестача автотранспорту, — недопустима розкіш. Та й чим довше людину тримають за ґратами, тим більше можливостей в слідства, як стверджують адвокати, добитися від неї визнання вини або необхідних показань. Якщо тепер до методів психологічного тиску додасться ще й черга на конвой, то й поготів.

Разом з тим слідчий свою справу зробив, прокурор — передав її до суду, то хто ж буде

винним у тому, що злочинець не дістав вироку? Звісно, суддя, який затягує розгляд. Принаймні такі інформаційні меседжі можна раз у раз вкидати в суспільство, а воно й далі укріплюватиметься у вірі, що вся несправедливість — від людей у мантіях. Малоймовірно, що хтось почує суддю (та й навряд чи йому дадуть можливість пояснити), який спробує перевести стрілки на справжніх винуватців тяганини.

Більше того, у самого судді нагромаджуватиметься залишок незавершених справ, а паралельно — дисциплінарних проваджень. Тож він постане перед вибором: або заплющити очі на якісь доводи захисту та якомога швидше винести вирок, або піти проти системи й позапроцесуальних домовленостей з прокурором. Бо з огляду на переписку високопосадовців щодо методів «виховання» людей у мантіях, яка недавно стала надбанням ЗМІ, не можна виключати, що в черзі опиняться й самі судді. Надто принципових у ставленні до сторони обвинувачення змусять чекати «своїх» підсудних доти, доки Уряд знайде гроші на додатковий автозак.

Що може зробити суддя, а ще краще — законотворці, якщо вони зацікавлені в незалежній Феміді, аби унеможливити таку ситуацію взагалі?

Втручання — уже злочин

Звісно, найефективніший спосіб стимулювати виконання чиновниками своїх обов’язків — це встановлення юридичної відповідальності за бездіяльність. У КПК 2012 року окремими статтями передбачені наслідки нез’явлення на судове засідання всіх учасників процесу, включаючи обвинувачених. Але тільки тих, хто не позбавлений волі. Бо не було потреби: кожне недоставлення обвинуваченого в суд розглядалось як надзвичайна ситуація, що спричиняло дисциплінарне покарання.

Фахівці, до яких «ЗіБ» звертався по коментарі, не пригадали випадків, коли б нездатність організувати доставлення осіб у суд ставала причиною порушення кримінальної справи. Одначе назвали принаймні дві статті з розділу «Злочини проти правосуддя» Кримінального кодексу, які теоретично могли би бути застосовані в цьому випадку.

Перша — ст.376 («Втручання в діяльність судових органів»). Адже зрив засідання можна тлумачити як перешкоджання виконанню суддею службових обов’язків.

Друга — ст.382 («Невиконання судового рішення»). Про дату й час проведення судового засідання виноситься відповідна ухвала, що направляється до слідчого ізолятора та підрозділу МВС, відповідального за конвоювання особи. Отже, її ігнорування чи перешкоджання її виконанню у вигляді незабезпечення явки обвинуваченого в суд у визначений час також могло би розглядатися як факт скоєння злочину.

При цьому, як звернули увагу експерти, в диспозиціях названих статей відсутня додаткова кваліфікуюча ознака, як-от наявність умислу чи мотив бездіяльності. Тобто сам факт зриву засідання через відмову доставити підсудних має розглядатися як злочин.

Зрозуміло, що для спроб запустити механізм цих статей необхідне відповідне реагування, хоча б окрема ухвала суду, якою буде зафіксований такий факт. До речі, її наявність у матеріалах справи також слугуватиме і виправданням самого судді, якого, можливо, через кілька років намагатимуться притягнути до дисциплінарної відповідальності за тяганину. Особливо з огляду на те, що наш законодавець унадився використовувати як підставу для покарання служителів Феміди справи, в яких Європейський суд з прав людини знайшов недотримання державою своїх конвенційних обов’язків.

Законодавець допоможе?

Щоправда, в умовах проголошеного очищення суддівських лав навряд чи знайдеться той, хто наважиться побити горщики з правоохоронним блоком влади. Хіба що в цьому допоможуть адвокати, які зацікавлені в якнайшвидшому винесенні вироку.

Водночас більш помірковані правники радять звернути увагу на ст.386 («Перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта…») КК. Мовляв, якщо законодавець додасть до цього переліку й обвинуваченого, то бажання не доставити його в суд не виникатиме.

Більш проблематичною у світлі європейських стандартів виглядає пропозиція викреслити із ч.2 ст.336 КПК положення про право обвинуваченого відмовитися від участі в засіданні в режимі відеоконференцзв’язку. У Страсбурзі цього точно не зрозуміють.

Хоч як дивно, але певним стимулом могло би слугувати правило про подвійне зарахування у відбуття покарання строку перебування в СІЗО. Та недавно цей закон скасували і навряд чи до нього повернуться.

Так, якщо найближчим часом ситуація з доставленням підсудних не зміниться, можливо, як варіант доведеться обумовлювати в КПК й наслідки такої бездіяльності. Наприклад, зобов’язати суд у разі повторного зриву засідання через відсутність обвинуваченого, який перебуває під вартою, змінювати запобіжний захід на не пов’язаний з позбавленням волі.

Хтось заперечить, що така норма спричинить корупційну спокусу для людей у погонах, але принаймні особа, яка не скоїла злочину, не залишатиметься під психологічним тиском за ґратами. А для боротьби з корупцією й так створено чимало органів.

Ці та інші пропозиції було винесено на обговорення у фахові групи мережі Фейсбук. Прикметно, що адвокати висловилися за обов’язкову зміну запобіжного заходу, а судді пропонують бити по кишені порушників.

Утім, кожен суддя чи адвокат може сам для себе вирішити, який метод захисту прав обвинуваченого та авторитету судової системи є прийнятним для нього. Якщо ж нічого не змінювати, то про справедливий суд у розумні строки можна більше й не згадувати.

P.S. Що стосується ситуації в столиці, де недоставлення осіб виправдовують малими приміщеннями в судах для їх тримання з посиланням на уповноваженого ВР з прав людини, то «ЗіБ» звернувся до омбудсмена з проханням дати коментар. Адже, очевидно, що одна гарантія Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст.3, де йдеться про заборону нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) не може перекреслювати дію іншої — ст.6 у частині забезпечення права на справедливий суд упродовж розумного строку.

КОМЕНТАР ДЛЯ «ЗіБ»

«Затримка з доставленням осіб, яких тримають під вартою, — не проблема наявності прогалин у правовому регулюванні»

Олег ТАТАРОВ, 
старший партнер ПК «Татаров Фаринник Головко», доктор юридичних наук:

— Проблеми забезпечення прав осіб, яких тримають під вартою, сьогодні є актуальними. Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній особі гарантується право на розгляд справи впродовж розумного строку.

Системний аналіз рішень Європейського суду з прав людини, в яких розглядається питання щодо порушення §1 ст.6 конвенції, свідчить, що поняття «розумний строк» є багатоаспектним. Чітких часових проміжків для здійснення розгляду справи в практиці ЄСПЛ не визначено. Суд намагається застосувати індивідуальний підхід і максимально оцінити всі обставини справи, які могли вплинути на тривалість розгляду.

За змістом ч.1 ст.28 Кримінального процесуального кодексу, «розумними вважаються строки, що є об’єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Розумні строки не можуть перевищувати передбачені цим кодексом строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень». У ч.4 ст.28 КПК передбачено: «Кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою, неповнолітньої особи має бути здійснено невідкладно та розглянуто в суді першочергово».

При цьому термін судового розгляду кримінальних проваджень не регламентований. А у зв’язку з тим, що в кримінальному процесі діє принцип безпосередності дослідження доказів, обвинувачені мають право й повинні бути присутні на кожному засіданні, аби мати можливість дати показання, поставити запитання допитуваним особам та загалом брати участь у розгляді справи.

Безпідставне недоставлення для участі в судовому розгляді може бути одним із методів неправомірного тиску на особу (тримання її в приміщенні збірного відділення слідчого ізолятора понад 2 год., усупереч п.4.5 розд.ІV Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів). Також такі дії провокують те, що суди, які й так перевантажені, змушені

переносити засідання, при цьому строки розгляду справ збільшуються.

Працівники конвойної служби, які доставляють обвинувачених до суду, також керуються у своїй діяльності наказами та інструкціями (від 20.10.2005 №60, від 26.05.2015 №613/785/5/30/29/67/68, від 7.10.2014 №712 тощо) і з об’єктивних та суб’єктивних причин не мають змоги забезпечити явку на судове засідання всіх осіб (є норми, що регулюють порядок доставки з уникненням можливості втечі конвойованих осіб, відсутність автотранспорту тощо).

Затримка чи неможливість вчасного доставлення до суду осіб, яких тримають під вартою, — не проблема наявності прогалин у правовому регулюванні. Такі випадки свідчать про відсутність належної організації діяльності органів внутрішніх справ.

По-перше, це неналежне матеріально-технічне забезпечення органів, які здійснюють конвоювання. По-друге, недостатня кількість працівників конвойної служби. По-третє, відсутність в адміністративних приміщеннях суду відповідних кімнат для тимчасового тримання осіб, узятих під варту.

Нормативне регулювання вказаних питань, а також дієва їх реалізація забезпечить на належному рівні стан дотримання прав обвинувачених, а також сприятиме судовому розгляду кримінальних проваджень у розумні строки.